Пан Олександр звернувся на Гарячу лінію Карітасу Кам’янське з конкретним питанням – хотів дізнатися про можливість отримати грошову допомогу для внутрішньо переміщених осіб.
На цей вид підтримки чоловік разом із мамою вже не підпадав за умовами проєкту. Здавалося б, на цьому звернення могло завершитися. Натомість пана Олександра скерували до кейс-менеджерки Світлани Нестеренко.
«Ми зв’язалися, вона приїхала – і ото пішло-пішло-пішло. Вони мені здорово помогли. Аби не вони, я не знаю, як би… Ми перші два місяці чи півтора на одній мівіні сиділи».
За одним запитом виявилося значно більше питань, які родина не могла вирішити самостійно.
Пану Олександру 56 років. Разом із мамою похилого віку він живе у селі Мишурин Ріг на Дніпропетровщині. Сюди вони приїхали у травні 2026 року після повернення з Польщі. Поруч немає рідних, які могли б допомогти.
«У нас ні родичів тут немає, нікого. Батько помер, брат старший помер. Ото мати і я – ми вдвох залишились».
До повномасштабного вторгнення їхнє життя було зовсім іншим. Родина жила в Олексіївці Великоновосілківського району Донецької області. Олександр працював оператором зерноочисної машини за 45 кілометрів від дому, а паралельно займався господарством.
«В мене був гектар землі біля двору. Я вирощував капусту, перець, картоплю. Для себе і на продаж, тому що зарплати не вистачало». З початком повномасштабної війни стан здоров’я його мами погіршився, почали відмовляти ноги. Олександр оформив догляд за нею та залишив роботу.
Попри небезпеку, вони довго не виїжджали з рідного села. «Ми сиділи до останнього, все ж надіялися, може, Україна відіб’є цю територію».
Коли бойові дії наблизилися, близько півтора місяця Олександр із мамою жили у погребі. Бували дні, коли через обстріли вони по три доби не могли вийти назовні навіть по воду. Сам чоловік за цей час отримав дві контузії.
Одного разу вибуховою хвилею його сильно вдарило. Певний час погіршилися зір і слух, з’явилися проблеми з мовленням. Після другої контузії залишилися біль у спині та нозі.
Медичних закладів, куди можна було б звернутися, поруч уже фактично не було. «Кинувся в лікарню, а там нікого нема, всі вже евакуювалися. В мене був знайомий фельдшер, він уже на пенсії був. Ото він мене витягнув».
Згодом обстріли стали настільки інтенсивними, що дістатися до свердловини за кілька метрів від укриття було неможливо. Саме тоді українські військові попередили: якщо хочуть вижити – потрібно виходити.
Але евакуаційні служби вже не могли заїхати до їхнього населеного пункту через близькість лінії бойового зіткнення. Родині пояснили: забрати їх зможуть лише тоді, коли вони самостійно дістануться до безпечнішого місця.
На можливість вийти чекали дощу. «Військові підказали: «Якщо хороший дощ піде, то йдіть, виїжджайте. Дрони в дощ літати не можуть». Ми дочекалися добрячого дощу – справді жодного ворожого дрона. Отак ми й вийшли з того села».
До Петропавлівки потрібно було подолати понад 30 кілометрів. Олександр ішов разом із мамою, якій зараз уже за 80. Частину дороги їх підвозили українські військові. «Йдемо, а далі підвезуть кілометр, три, п’ять. Так і дочопали».
Пізніше Олександр із мамою виїхали до Польщі. Там прожили близько року. Знайти стабільну роботу чоловікові не вдалося, заощадження поступово закінчилися. «Роботи не було, то я пляшки збирав, щоб хоч хліба собі купити чи ще чогось».
У травні 2026 року вони повернулися в Україну та оселилися у Мишуриному Розі. Саме тут почався ще один непростий етап: уже не під обстрілами, але з іншими бар’єрами.
Мама Олександра потребує постійного догляду. Сам чоловік також має проблеми зі здоров’ям і не може надовго залишити її саму.
«Я маму залишити не можу. На пів дня саму не можу залишити. Мені треба їй допомогти, підняти, може, на вулицю вивести, щоб вона пройшлася. Це складно».
До цього додалася віддаленість села та обмежене транспортне сполучення. А частину документів, необхідних для оформлення соціальних питань, Олександр утратив (вони залишилися або згоріли вдома на Донеччині).
Після повернення з Польщі виникла проблема і з виплатами ВПО для його мами: за наявною інформацією, не було підтверджено, що жінка повернулася та перебуває на території України.
Олександр намагався розібратися сам. «Я пішов сюди в сільраду, а вони мене відправили в місто, бо треба було і до Пенсійного, і не тільки… Треба було запит подавати. Я в тому не тямлю».
Саме на цьому етапі поруч із родиною була кейс-менеджерка Карітасу Кам’янське Світлана Нестеренко.
«Коли пан Олександр звернувся до нас, стало зрозуміло, що за одним запитом стоїть ціла низка бар’єрів, які родині складно подолати самостійно. Вони живуть у віддаленому населеному пункті з обмеженим транспортним сполученням, а стан здоров’я самого чоловіка та похилий вік і маломобільність його мами ускладнюють навіть звичайну поїздку до державної чи медичної установи.
Окремим питанням стали документи. Потрібно було підтвердити повернення мами з Польщі та її перебування в Україні, з’ясувати причину відсутності виплат ВПО, відновити частину втрачених документів і повторно оформити документи, пов’язані з доглядом. Пан Олександр уже намагався вирішувати ці питання самостійно, але через складність процедур, стан здоров’я та відсутність транспорту не міг пройти цей шлях до кінця», – розповідає Світлана Нестеренко.
Разом зі Світланою чоловік відновлював необхідні документи, подавав запити та звертався до державних установ. Зокрема, родину супроводжували до Пенсійного фонду, ДРАЦС та ЦНАПу. Для поїздок із маломобільною мамою Карітас Кам’янське забезпечував транспорт.
Для Олександра це було питання не лише зручності. Самостійно найняти автомобіль для однієї такої поїздки він фінансово не міг.
«Пані Світлана допомогла мені з оцим усім. А потім туди треба було їхати, і вона зразу: «Сідай, поїхали». Маму посадили в мікроавтобус, привезли. А якби нічим везти? Тут машину найняти вартує майже 1500 гривень. Де я такі гроші візьму?»
Одним із бар’єрів став і втрачений документ про розлучення. Копії для оформлення було недостатньо, а оригінал залишився серед документів, частина яких згоріла на Донеччині. Його також вдалося відновити.
Кейс-менеджмент не обмежувався адміністративним супроводом. Світлана також скеровувала родину до доступних видів підтримки відповідно до їхніх потреб.
Для мами Олександра передали ходунці, родину скерували на отримання засобів гігієни, зареєстрували на допомогу із зимовим опаленням та медичні сертифікати. Продукти харчування й одяг вдалося отримати завдяки благодійникам.
Ходунці дали мамі можливість хоча б частково пересуватися самостійно. «Я її поставив, вона трохи сюди-туди рухається на ходунках, вона вже трохи може. А то ж мені треба було допомагати, а в мене самого коліно, спина, нога болить».
Та історія Олександра не лише про отриману допомогу.
До війни він мав власне господарство і звик сам допомагати людям.
«У мене своє там господарство, все було, я помагав людям. Треба було комусь мотоблоком город закультивувати – я закультивую. Нема грошей, то нічого». Тепер підтримка знадобилася йому самому.
Сьогодні пан Олександр разом із мамою продовжує перебувати у супроводі Світлани Нестеренко в межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні». Частину бар’єрів уже вдалося подолати, над іншими родина та фахівчиня продовжують працювати.
Для кейс-менеджменту це і є одна з головних цілей: не вирішувати все замість людини, а допомогти їй отримати доступ до послуг, документів та можливостей, які через обставини залишалися для неї недоступними.
А коли Олександра запитують не про документи, виплати чи наступні поїздки до установ, а про те, чого йому самому зараз хочеться найбільше, він не говорить про матеріальне.
«Додому хочеться», – відповідає чоловік і не стримує сліз.
«То нерви здають уже… Додому хочеться. Все одно, що там одні розвалини. Зроблю все, все відремонтую! Душа болить. Чужбина є чужбиною, а хочеться до свого. Тягне туди, де виріс. Мрію переїхати, щоб ні від кого не залежати. І здоров’я трохи підлатати».
Розмовляла Ольга Конопка
Проєкт реалізовується Карітас Україна завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки.
Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу Кам’янське та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.