«Нам добре вдвох, а так ми ж тут нікого не знаємо», – говорить Ніна Матвіївна.
Вона і Тамара Миколаївна дружать уже 55 років. Жінки познайомилися ще в молодості, стали кумами, разом відзначали свята й підтримували одна одну в різні періоди життя. У Краматорську кожна з них мала власний дім і звичний побут, а мешкали вони на різних вулицях.
До виходу на пенсію Ніна Матвіївна працювала продавчинею, а Тамара Миколаївна технологинею на заводі. Подруги зустрічалися, разом ходили до церкви, але ніколи раніше не мешкали під одним дахом.
Повномасштабна війна поступово змінювала їхнє життя у Краматорську. Згодом звичними стали перебої з основними комунальними послугами.
«Коли ми виїжджали, газу вже не було. Світло то давали, то не давали, з водою також були проблеми. Тільки встигнеш помитися – знову все вимикають», – пригадує Тамара Миколаївна.
Щоб мати змогу готувати їжу, ще у 2022 році Ніна Матвіївна власноруч спорудила у дворі невелику піч. Її батько був пічником, тому вона пам’ятала, як це робиться. «Зробила невеличку пічечку, наче буржуйку. Українці можуть усе! А куди діватися? Дрова були, тож готували і собакам, і собі», – розповідає жінка.
Попри погіршення ситуації, подруги продовжували сподіватися, що невдовзі все закінчиться і залишати рідне місто не доведеться.
«Ми не розуміли, що вже час виїжджати. Все одно сподівалися, що війна скоро закінчиться», – говорить Тамара Миколаївна.
Одного разу під час удару по заводах у будинку Ніни Матвіївни від вікна відпала штукатурка. «Лежиш на ліжку, а воно підстрибує. Молишся Богу. Ідеш на город, а над тобою дрон висить. То й ховаєшся десь під кущем», – пригадує вона.
Ніна Матвіївна каже, що з часом майже перестала відчувати страх. У Тамари Миколаївни була інша реакція на небезпеку: «Я завжди виходила і дивилася, куди летить. Мене за це сварили, але мені треба було побачити, де стався приліт. Різне бувало, звичайно».
Рішення про евакуацію жінки ухвалили після наполегливих прохань дітей. Донька Ніни Матвіївни нині перебуває у Німеччині, а син Тамари Миколаївни служить у війську.
«Я не хотіла виїжджати. Але донька щодня телефонувала і плакала: «Ми дуже переживаємо за тебе. Виїжджай», – розповідає Ніна Матвіївна.
Син Тамари Миколаївни не міг сам приїхати по матір, тому просив її скористатися евакуацією. «Він сказав: «Мамо, евакуюйся. Я тобі не зможу допомогти, тому що воюю. Мене не відпустять, щоб тебе забрати”. Тоді ми й об’єдналися з моєю подругою», – пригадує вона.
18 серпня Ніну Матвіївну й Тамару Миколаївну забрали безпосередньо з їхніх домівок і привезли евакуаційним транспортом до Кам’янського. «Дорога дуже небезпечна, але ми проїхали добре. Жоден дрон біля нас не з’явився, все обійшлося», – говорить Ніна Матвіївна.
На новому місці подруги вирішили вести спільне господарство. Так вони могли розділяти повсякденні витрати й водночас не залишатися наодинці у незнайомому місті. «Об’єдналися, бо пенсії маленькі, і тепер платимо вдвох. Було дуже важко виїхати й усе залишити», – пояснює Ніна Матвіївна.
Після переїзду жінкам довелося звикати до іншого міста, нового житла та незнайомого оточення.
«Я і вдома плакала, і тут плакала. Потім сказала собі: треба заспокоюватися і звикати, бо сльозами нічого не зміниш», – ділиться Ніна Матвіївна.
Тамара Миколаївна першою виїхала зі своєї вулиці. Її сусіди досі залишаються у Краматорську. Подруги розуміють, що там небезпечно й немає стабільного доступу до найнеобхіднішого, однак відстань не послабила їхньої туги.
«Тіло тут, а душа щодня там», – зізнається Ніна Матвіївна.
Про можливість отримати підтримку жінкам повідомили у ЦНАПі та порадили звернутися до Карітасу Кам’янське. Оскільки вони оселилися неподалік Кризового центру, то прийшли до фонду особисто.
«Нас дуже тепло зустріла адміністраторка пані Люба. Вона все розповіла і скерувала нас щодо допомоги з оплатою оренди», – говорить Тамара Миколаївна.
Після консультації з фахівчинею Інною подруги отримали грошову допомогу для оплати оренди житла протягом шести місяців у межах напряму Shelter проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні».
«Тепер у нас з’явилося відчуття стабільності», – говорить Ніна Матвіївна.
Упродовж цього часу жінки зможуть поступово адаптуватися на новому місці та підготуватися до подальшої самостійної оплати житла. Частину пенсій вони намагаються відкладати, а спільне господарство дає змогу розподіляти витрати між двома людьми.
Водночас свого майбутнього Ніна Матвіївна і Тамара Миколаївна поки не відокремлюють від рідного міста. «Чесно? Я сподіваюся, що через пів року війна закінчиться і ми повернемося додому. Звичайно, ми трохи заощаджуємо, відкладаємо, але ця надія залишається з нами», – каже Ніна Матвіївна.
Зараз подруги облаштовують спільний побут, разом ходять до церкви та підтримують одна одну. Війна змусила їх залишити власні домівки, але не змогла позбавити того, що вони берегли понад пів століття.
«Разом молимося. Разом сподіваємося на швидке повернення додому», – говорить Тамара Миколаївна.
Оплата оренди на пів року дала жінкам час оговтатися після евакуації, адаптуватися на новому місці та підготуватися до подальших витрат. А 55 років дружби дають їм упевненість, що жодна з них не залишиться сам на сам із пережитим.
Розмовляла Ольга Конопка
Проєкт реалізовується Карітас Україна завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки.
Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.
Tags: