Пан Віктор разом з дружиною евакуювалися до Вільногірська ще торік. Були вимушені залишити рідне місто – Попасну. До Вільногірська трохи раніше виїхали знайомі, які допомогли їм знайти житло. А діти подружжя знайшли прихисток у Кам’янському та Дніпрі, де є більше можливостей для молодих людей знайти роботу та влаштувати своє життя.
Пан Віктор каже: «До того навіть не знав про Вільногірськ. Але зараз мені це місто дуже подобається. Будемо залишатися тут, бо повертатися немає куди. Наше рідне місто вщент розбите…».
У Попасній чоловік з дружиною жили у п’ятиповерховому будинку, але після чергової атаки на місто, їхній будинок з п’ятиповерхового перетворився на двоповерховий. «Нам пощастило, що нас на той час не було вдома, бо навряд чи ми б вижили після такого. Інших людей просто привалило…», – розповідає пан Віктор.
Чоловік ділиться: «Документів, звісно, немає, оскільки втікали з міста в чому були. Стріляли цілодобово, без зупину. Ледве вибралися живими…».
У Вільногірську пан Віктор з дружиною отримують благодійні обіди у рамках проєкту «Харчова та гігієнічна безпека для ВПО та місцевих жителів, які найбільше потребують» у місцевому закладі харчування, оскільки мають декілька категорій вразливості. Чоловік має інвалідність через хворобу серця. Окрім того, літній вік дозволяють подружжю отримувати такий вид допомоги.
Пан Віктор вважає ці обіди дуже вагомою підтримкою, бо пенсії зовсім маленькі, та ще й виплати для переселенців часом затримують. А ще треба сплачувати оренду за квартиру та комунальні платежі.
Наостанок чоловік гірко всміхається: «Все одно сподіваємося на краще. От закінчиться війна, може, якісь компенсації отримаємо. А там… хтозна що буде».
Tags: