Це історія мами двох дітей, яка вижила після удару FPV-дрона й була змушена кілька разів
тікати від війни. Історія про втрату дому, тривале лікування та життя у постійному страху за
близьких. А також про підтримку, яка з’являється тоді, коли сил уже майже немає.
Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Звідки ви і з ким ви зараз?
Мене звати Наталія. Я з міста Покровськ Донецької області. Звідти я виїхала у березні цього
року разом із дітьми, бо дітям потрібно було продовжувати навчання. У Покровську в мене
залишилася мама…
(жінка починає плакати, крізь сльози продовжує)
Я не знаю, як вона там зараз. Я дуже за неї переживаю.
Чому ви вирішили виїхати ближче до Межової? Якою тоді була ситуація?
Я з дітьми виїхала до селища Веселе Синельниківського району. Я думала, що поживемо там трохи, все налагодиться і ми зможемо повернутися додому… Я вірила, що це ненадовго.
Під час реєстрації у Межовій з вами стався дуже страшний випадок. Чи готові ви
коротко розповісти, що тоді сталося?
У селищі, де я перебувала разом із батьком, зі мною сталося поранення. Мене вдарив FPV-дрон. Це було там, де, як я думала, мало бути безпечно. Ми з батьком поїхали в центр, бо там видавали гуманітарну допомогу. Я вже йшла до сільського магазинчика. У небі кружляв дрон. Люди були хто під деревами, хто біля магазину, але ніхто не ховався. Напевно, ніхто не думав, що він завдасть удару. Я прямувала до магазину, підняла голову подивитися – все сталося за лічені секунди. Дрон
упав за моєю спиною. Я не знаю, як я вижила… Він вибухнув у двох метрах від мене. Я залишилася з руками й ногами, але не можу сказати, що я неушкоджена. Мене сильно пошматувало, а також,
втратила слух на одне вухо.
Що допомогло вам вижити в той момент?
Мене евакуювали військові. Саме вони мене стабілізували й відправили на операцію в Петропавлівку. Операцію проводили військові медики. Потім направили до лікарні в Дніпрі, де я певний час перебувала в реанімації.
Який стан був після цього (фізично й емоційно)?
Я не знаю, чи правильним був вибір виїжджати… Бо ти стаєш фактично безхатьком. Без коштів, без роботи, без житла. І при цьому – довготривале лікування після поранення. Але мої діти почуваються добре. Емоційно в них усе більш-менш стабільно.
Чому ви вирішили переїхати саме до Кам’янського?
Після двох місяців мого лікування ми з дітьми зустрілися в Павлограді. Нам пропонували евакуацію до Ужгорода або в інші міста на заході України. Але я не готова була їхати так далеко, знаючи, що батьки залишилися там. Батько – у Веселому, мама – в Покровську…
(сльози)
Батькові 88 років, матері – 80. Вони нікому не потрібні, крім мене. Я не можу поїхати далеко. У Кам’янському реальніші ціни. Через поранення й лікування я не маю змоги працювати.
Як ви дізналися про Карітас Кам’янське?
Коли я оформлювала документи в ЦНАПі, фахівчині порадили звернутися до Карітасу. Тоді в мене була дуже нагальна потреба – сплатити оренду житла. Я прийшла до офісу й потрапила до Яни – кризової консультантки. Вона була дуже чуйною. Допомогла зареєструватися на всебічну допомогу: перенаправила мене до психологині (я була в шоковому стані), надала навігаційну допомогу, бо я зовсім не орієнтувалася в місті, допомогла з консультаціями щодо оренди житла й отримання гігієнічних наборів.
У якому стані ви були, коли вперше звернулися до Кризового центру?
Я була у повному відчаї. Спустошена. Я навіть не можу підібрати слова, щоб описати ті емоції.
Було дуже важко.
Як вам допомогла кризова консультантка Яна?
Я розповіла їй свою ситуацію. Вона запитала про умови проживання й про найнагальніші потреби – те, що не давало мені спокою. Я сказала, що в нас немає ліжок. Нас троє – я і двоє синів. В орендованому житлі було лише одне ліжко. Ми його трохи розібрали: матрац поклали на підлогу, а саме ліжко накрили ковдрами. Я спала на підлозі, а хлопці тіснилися на ліжку. Але настали холоди – це вже не про дискомфорт. Це про можливі хвороби й про те, що ти просто перестаєш почуватися людиною. Тоді Яна запропонувала залучити компонент «Гроші на захист». Завдяки цьому благодійники виділили кошти на купівлю меблів для дітей. Дякувати Богові, дякувати пані Яні – нам погодили допомогу і я змогла купити ліжка, матраци та постіль.
Ви також отримали психологічну підтримку. Чи було це важливо саме в той момент?
Я працювала з психологинею фонду – пані Ларисою. Вона допомогла мені зрозуміти, що життя продовжується. Що потрібно дати собі час. Я це розумію, але поки що не в стані дати собі цей час. Я не можу дати цей час своїм батькам. Тому мій психологічний стан дуже… хиткий.
Що для вас означало облаштувати житло для дітей?
Це було відчуття трішки затишку. Ніби вдома. Маленького дому. Дуже важливо відчувати, що
про тебе і твою родину попіклувалися. Що ти потрібна.
Чи змінилося ваше відчуття безпеки після отриманої допомоги?
Це складне питання. Немає легких історій. Я не можу сказати, що моя – найважча. Таких історій мільйони. Але, мабуть, так. Я відчуваю себе безпечніше. Коли відчуваю себе потрібною. Коли бачу, що про мене піклуються. Ваше піклування дає мені спокій і надію, що все буде добре.
Що для вас зараз означає слово «дім»?
Дім – це не цегла. Дім – це земля, яку ти обробляв роками. Це дерева, які ти саджав. Це школа, в якій ти навчався. Дорога, якою ти до неї ходив. Квіти біля хати. Повітря, яким ти дихав… (плаче)
Кажуть: «Побудуєте новий дім, життя продовжиться». Але переїзд – це коли добровільно. А не коли тебе вивозять, бо ти можеш померти. І тоді в тебе вже немає того дому. І того відчуття.
Що допомагає вам триматися сьогодні?
Надія. Лише надія. Якщо вона помре – я не знаю, що буде далі. Я тримаюся заради дітей. Намагаюся робити їм маленькі свята: поставили ялинку, гуляємо в парку, ходимо в кіно, граємося в сніжки. Вони в мене неймовірні. Вони дуже мені допомагають.
Що б ви хотіли сказати людям, які зараз у схожій ситуації – розгублені, поранені, налякані?
Не втрачати надію. Віру в Бога. Віру в людей. Люди, які захочуть вам допомогти, обов’язково з’являться. Бог завжди посилає нам і добрих, і злих людей: щоб ми навчилися відрізняти добро від зла. Головне – плекати надію. На цьому я й тримаюся.
І що б ви хотіли сказати фахівцям Кризового центру та людям, які підтримують такі програми?
Я хочу сказати велике «дякую» усім співробітникам фонду. Тут усе працює, як великий ланцюг: хтось привозить, хтось оформлює, хтось допомагає з документами. Це велика машина добра. Дякую Богові, що ви виконуєте цю працю. Дякую кризовій консультантці, психологині та всім фахівцям. Ви навіть під час цього інтерв’ю намагалися дати частку тепла, частку себе. Я знаю, що ви пропускаєте через себе сльози, біль, людські історії. І це дуже важко. Частина цього болю все одно залишається з вами. Тому я хочу побажати вам сил, миру, наснаги й щастя.
Розмову провела Ольга Конопка.
Проєкт «Багатосекторна допомога постраждалим від війни в Україні» реалізовано Caritas Ukraine та Карітас Камʼянське.
Ця допомога стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу.
Tags: