Поруч із нею сидить 70-річний Сергій Петрович. За ці майже пів століття вони встигли виростити дітей, допомогти їм стати на ноги, облаштувати власний дім і нарешті почати будувати плани вже для себе.
У 2021 році подружжя мріяло піднятися на Говерлу. Тепер їхня найбільша мрія значно простіша – знову мати власний дім.
До повномасштабної війни Галина Іванівна та Сергій Петрович жили у Миколаївці Краматорського району. У березні 2022 року залишатися там ставало дедалі небезпечніше.
«По вулиці стояла військова техніка, міномети і не тільки. Я плакала, а він дивився-дивився, а потім подзвонив своєму колезі й попросив прихистку на Дніпропетровщині», – згадує пані Галина.
Дітей та онуків подружжя відправило до Німеччини. Самі ж збиралися виїхати ненадовго. Настільки вірили у швидке повернення, що перед від’їздом посадили город на дачі. «Все посадили, навіть огірки. Ми ж повернемось, так думали».
На Дніпропетровщині їх прихистили у простій сільській хаті. Після власного облаштованого дому довелося звикати до зовсім інших умов: холодного будинку, туалету на вулиці та побуту, який у поважному віці давався непросто.
Там вони прожили два роки. Коли власники продали будинок, подружжю знову довелося шукати прихисток. Знайти житло допомогли знайомі. Нині вони мешкають разом із власницею будинку. Жінка прикута до ліжка, тож подружжя допомагає їй у побуті та доглядає за нею.
«Вона вже нам як рідна стала», – каже пані Галина. А її чоловік знову знайшов собі господарство: косить траву, працює на городі, прищеплює яблуні та груші. «І не тільки собі. Ще й сусідам прищеплюю», – додає він, сміючись.
За час повномасштабної війни родина чотири рази їздила до Миколаївки. Востаннє – майже рік тому, коли на війні загинув їхній племінник. Його поїхали ховати на рідній землі.
Раніше пан Сергій навідувався додому з іншою надією. «Коли ще не так усе було розбито, я трохи туди їздив. І підлогу помив, і квіти полив. Був упевнений, що повернемось. Але зараз усе вже розбито». Був час, коли подружжя серйозно думало про повернення. Та чоловік захворів, а їхати туди, де лікарні фактично не працювали, вони не наважилися.
Сьогодні найболючішим для них є навіть не те, що довелося залишити дім. «Найстрашніше – це відсутність майбутнього», – говорить пан Сергій. Для його дружини цей страх дуже конкретний. Їм уже за сімдесят, а власного місця, куди можна було б повернутися, немає.
«Якби мені було хоча б 60, то було б легше. А так я думаю: навіть якщо колись буде якийсь притулок, його ж треба буде до ладу довести. І я боюся, що вже не зможу цього зробити. Мені зараз навіть вікна помити важко, штори попрати. Слава Богу, Петрович у мене такий, що з усім допомагає».
Здоров’я також дедалі частіше визначає можливості родини. Сергій Петрович переніс онкологічну операцію, потребує обстежень та дороговартісних аналізів. Значна частина сімейного бюджету йде на ліки та харчування, а взимку додаються витрати на опалення.
«За опалення цього будинку витрачали близько шести тисяч гривень. І це ми економили – вдома було 13 градусів. От на це наш бюджет і йде», – розповідає пані Галина.
За таких умов навіть витрати на звичайні речі для щоденного побуту доводиться ретельно планувати.
У межах напряму WASH проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» подружжя отримало від Карітасу Кам’янське гігієнічні набори. Для родини це запас необхідних засобів, які протягом певного часу не доведеться купувати самостійно, а отже частину сімейного бюджету можна залишити на інші першочергові потреби, такі як: харчування, ліки чи оплату комунальних послуг. «Нам надовго вистачить. Ми економні, бережливі. Нам по-іншому й не можна», – говорить жінка.
Так само вони намагаються заощаджувати й на продуктах (усе, що можуть, вирощують самостійно). «Помідори, огірки, перець, капусту, картоплю… Якби ми цього не робили, ми б не вижили на ті кошти, що маємо. Тому ваша допомога нам дуже доречна», – продовжує вона.
Гігієнічний набір став не першою допомогою, яку родина отримала від Карітасу. Їхнє знайомство почалося ще у 2022 році, невдовзі після вимушеного переїзду.
Пан Сергій добре пам’ятає свій перший прихід. Вони були з дороги, розгублені й ще не встигли облаштуватися на новому місці. Тоді їх нагодували, дали продукти та необхідні речі. А його дружина досі зберігає одну маленьку згадку про той час.
«Нам дали посуд, а серед нього були дві чашечки, які хтось передав для людей, що потребують допомоги. І цими людьми тоді виявилися ми. Так от, ті дві чорненькі чашечки досі в нас. П’ємо з них і згадуємо, що це чашечки з Карітасу», – посміхається вона.
Цього разу, отримавши гігієнічні набори, подружжя знову говорить не лише про саму допомогу. Для них важливо, що за нею стоять люди, яких вони ніколи не бачили.
«Ми дуже вдячні не тільки вам, фахівцям Карітасу, а й благодійникам, які фінансують цю допомогу. Бо вони залишаються поза кадром. Вас ми бачимо, а хочеться, щоб нашу подяку почули й там. Передайте їм!» – говорить пан Сергій.
Діти й онуки подружжя зараз далеко. Коли вони виїжджали, одній з онучок було чотири роки. Тепер їй уже вісім. Минулого року вдалося поїхати до неї, але повторити таку дорогу стає дедалі складніше.
Тому коли пані Галину питаєш, про що вона зараз мріє, відповідь коротка: «Про якийсь притулок. Про нормальні життєві умови. І бачитися з дітьми. Отакі в нас бажання».
Чоловік тихо додає: «Я боюся, що ми не доживемо до втілення цих бажань. Але треба вірити».
Дружина одразу заперечує: «Віримо! А як по-іншому? Я хочу закінчити свій шлях у своїй хаті. Ви бачите, які банальні в нас тепер бажання. А перед війною ми тільки почали жити. Дітей виростили, вивчили, одружили, всі свої «батьківські борги» віддали. Знаєте, про що ми мріяли у 2021 році? Піднятися на Говерлу. А зараз я навіть не знаю… У Петровича вже коліна не згинаються».
«Що ти одразу за болячки?» – сміється чоловік.
«А я така, що, може, ще піднімусь», – відповідає вона.
Він дивиться на дружину й усміхається: «Раз уже йти, так разом. Як і по життю. 48 років».
Розмовляла Ольга Конопка
Проєкт реалізовується Карітас Україна завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки.
Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.