Два місяці тому вона залишила Слов’янськ і переїхала до Кам’янського. Разом із нею виїхали 78-річна мама, дві онуки – 14-річна Поліна та дворічна Злата і 15-річна Катерина (подруга старшої онуки) над якою Світлана оформила опіку.
Батьки Катерини поки залишаються на Донеччині. Її батько має інвалідність і не хоче виїжджати, мама та старша сестра також залишаються там. Катерина просить рідних евакуюватися і сподівається, що згодом вони зможуть це зробити.
Не виїхала зі Слов’янська і донька Світлани. Разом із чоловіком вона займається волонтерством та евакуацією людей із прифронтових територій.
«Вона своєю машиною вивозить або лежачих, або дітей – тих, хто не може в бусіку їхати, кому важко».
Останнім часом перед евакуацією Світлана вже майже не залишалася у своєму будинку. Вона жила в іншому районі Слов’янська, приблизно за 40 хвилин автобусом від доньки та мами. Донька наполягла, щоб Світлана переїхала ближче.
«Вона старалась, щоб діти і я були поруч. Мама моя жила в тому ж районі, що й донька, але на іншій вулиці, а я мешкала в іншому районі. І донька мене забрала. Каже: «Як щось станеться у твоєму районі і я не буду знати, що з тобою… краще біля мене, біля нас». І ми якось так і жили».
Обстріли на той момент уже стали частиною їхнього повсякдення. «У нас там уже виробилося: поки шахеди не відлітають, ми не можемо заснути. Коли вони вже попадали, то можна розслабитися».
Про небезпеку Світлана говорить напрочуд спокійно. Каже, сама колись не повірила б, що навчиться так її витримувати. «У 2014 році у мене зривало дах, мені було погано після кожного удару, після кожного вибуху. Я б навіть не повірила, що зараз можу так реагувати і стільки витримати».
2014 року війна вже змушувала Світлану залишати Слов’янськ. Тоді вона разом з онуками виїжджала до Кривого Рогу. Потім повернулася додому, і родина роками відновлювала пошкоджене житло.
«Ми перед повномасштабним вторгненням тільки останнє вікно вставили – налагоджували умови після військових наслідків 2014 року. І тут знову». Можливо, тому вдруге наважитися залишити дім було ще складніше.
Син Світлани, який ще до повномасштабного вторгнення виїхав за кордон, постійно переконував рідних евакуюватися. Особливо через дітей. Тоді Світлана не до кінця сприймала його тривогу. Тепер, коли сама перебуває далеко від доньки, розуміє.
«Коли ти вже не там, ти по-іншому міркуєш. Коли ти ще там, думаєш, що пронесе, що Бог збереже. А зараз я усвідомлюю: я виїхала, а моя дитина там залишилась, і вже міркую як мій син. Я нервую, що вона там. А ще переживаю, що і виїхати важко і ця дорога є вже дуже небезпечною».
Попри щоденні обстріли, ще за кілька місяців до переїзду Світлана не думала, що справді залишить Слов’янськ. Усе змінилося, коли влучили в їхній будинок.
14-річна Поліна в цей момент була на кухні.
«Вона на кухні була і вся кімната на неї обрушилась. Ми без даху залишилися. Було влучання в будинок. Всі меблі, штукатурка, дах – усе на онуку».
Поліна вижила. «У неї дві гематоми на голові, осколкове поранення спини, лікоть досі турбує. Головний біль залишився. Але вона сильно не жаліється. То в неї тепер як другий день народження».
До цього поруч із будинком родини вже було два влучання. Після поранення Поліни донька Світлани вирішила більше не чекати. «Тому нас швиденько звідти й вивезли, щоб діти більше не постраждали. У мене донька бойова. Ми б ще терпіли».
За два тижні Світлана разом із дітьми та мамою залишила Слов’янськ. «Якби не діти, ми б ще там сиділи. Дім є дім».
Зараз, уже після власної евакуації, Світлана не дивується, що у прифронтових містах досі залишаються родини. Вона сама пам’ятає питання, яке зупиняло їх: що буде після виїзду?
«Люди кажуть, що виїжджати нікуди. Я кажу, що нам також нікуди було. Ми спочатку теж думали: ну виїхати, а де гроші брати на житло і життя? На місяць-два прожити вистачить, а далі що робити?!»
Для родини з трьома дітьми та людиною похилого віку це питання не зникло після того, як вони опинилися в безпечнішому місті. У Кам’янському потрібно було знайти житло й облаштувати побут фактично заново.
Інформацію про можливість отримати підтримку з оплатою оренди житла на шість місяців від Карітасу Кам’янське знайшла донька Світлани у соціальних мережах.
«Така допомога – це все одно на якийсь час спокій, що я можу придбати щось інше. Завдяки допомозі, яку нам надали, я можу трохи спланувати майбутнє, закупити дітям речі (одяг, взуття)».
Водночас Світлана не сприймає ці шість місяців як остаточне вирішення житлового питання. «Допомога дуже велика. Але це пів року, а далі ж треба також щось… Але є думки, що поки ми маємо оцю підтримку, може щось зміниться».
Разом із підтримкою з орендою родина отримує соціальний супровід. Світлана розповідає, що соціальна працівниця Інна та кейс-менеджерка Альона залишаються з нею на зв’язку.
«Фахівці супер. Мене реєструвала соціальна працівниця Інна, яка на зв’язку постійно. Познайомилася з кейс-менеджеркою Альоною, то також питали, чи щось треба, турбувалися. Навіть не я щось просила, а дівчата самі дзвонили, питали. Я не знаю, звідки в них є час, але це цінно. Дуже великі молодці».
Тепер життя родини має зовсім інший ритм. За станом Поліни після поранення продовжують стежити, діти поступово звикають до нового міста, а поруч зі Світланою залишається її мама.
«Зараз інші обов’язки. Все інше. Рух інший. Мені по-іншому. За Поліною треба постійно спостерігати, за її станом після поранення, але вона кріпиш. Діти адаптувалися. Там вони, вважай, що в тюрмі були», – сумно посміхається Світлана.
Свою 78-річну маму вона називає оптимісткою. Коли Світлана вирішила їхати, питання, чи залишатиметься мама у Слов’янську, фактично не стояло.
«Звичайно, все болить, вік. Але вона встає, розминає себе. Я так не можу, як вона. За евакуацію вона також не думала, але через те, що я в неї одна, а вона в мене, то коли я виїжджала, в неї не було й вибору. І вона це розуміла. Ми тільки разом».
Чи з’явилася у родини стабільність?
Світлана не поспішає погоджуватися.
«Ще ні. Ще невідомо, що там за ситуація. От я зараз з вами розмовляю і не можу уявити, що там твориться. Яка стабільність?! Просто стараюся про це не думати, щоб погане в голову не лізло».
Бо навіть коли сама Світлана з дітьми та мамою вже у безпечнішому місті, частина її життя продовжує залишатися у Слов’янську. Там донька із чоловіком. Там рідні Катерини. Там будинок, який родина вже одного разу відновлювала після війни.
Світлана говорить, що тепер навіть краще розуміє різницю між страхом, який відчуваєш безпосередньо під час небезпеки, і тривогою за людину, яка залишилася далеко.
«Коли ти там – стрес отримуєш на п’ять-десять хвилин і все. А коли ти тут, а дитина там, то відчуваєш постійний стрес».
І водночас життя тут поступово наповнюється дуже простими справами.
«Зараз ще найменшу до горщика привчаємо. А потім їх зібрати, гуляти – опа, а вже час обідати, а вже час сну. Воно якось перебиває думки. От коли на самоті залишився, взяв телефон, то щось доганяє… Наче ти в такому натовпі, а все одно таке відчуття, що щось десь пропускаєш у своєму житті».
Світлана не говорить про нове життя як про історію, у якій усі труднощі вже позаду. Навпаки, вона добре розуміє, що шість місяців підтримки минуть, ситуація вдома залишається невизначеною, а родині потрібно буде вирішувати, що робити далі.
Але зараз у них є житло. Є час, протягом якого не потрібно обирати між оплатою оренди та іншими потребами дітей. Є можливість планувати витрати. Діти адаптуються до нового місця. Поліна відновлюється після поранення. Поруч мама, яка щоранку встає і робить свою розминку.
А сама Світлана формулює це значно простіше: «Я стараюся про все це не думати. Просто жити. От зараз є певні проблеми, їх вистачає, на них фокусуєшся, щоб думки були більш-менш здорові».
Підтримку з оренди житла родина Світлани отримує в межах напряму Shelter проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні». Завдяки підтримці американського народу родини, які були змушені залишити свої домівки через війну, отримують можливість облаштуватися у безпечнішому місці та поступово відновлювати своє життя.
Коли наприкінці нашої розмови запитую, чого вона хоче саме для себе, Світлана замислюється.
«Для себе я не звикла… Дуже важке питання».
А потім сміється і все-таки відповідає: «Мабуть, щоб вся родина зібралася вдома, у мене в хаті. Щоб якийсь розвиток, рух був. Бо не хочеться потухнути. І просто жити. І щоб було натхнення. І щоб щасливі були».
Розмовляла Ольга Конопка
Проєкт реалізовується Карітас Україна завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки.
Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.