Оксана Діденко разом зі своєю великою родиною виїхала з рідного села Оріхово-Василівка Бахмутського району у квітні 2022 року. Рідне селище знаходиться за 20 км від Бахмуту, де тоді вже точилися бої.
«Ракети літали, постійні вибухи… мої діти дуже боялися, постійно ходили за мною… заради них кинули з чоловіком усе нажите роками…», – пригадує жінка початок повномасштабної фази війни. Родині було дуже важко залишити придбане за роки тяжкої праці. «Віддали безкоштовно корів, свиней. Покинули техніку серед полів, за допомогою якої ми обробляли гектари городу», – голос Оксани тремтить, просочений болем.
Новий етап життя на новому місці
Приїхали до нашого міста випадково: їдучі у невідомість, побачили, що за обрієм видніються високі будинки. Вирішили звернути у цьому напрямку. У перші дні у Кам’янському волонтери допомогли родині знайти однокімнатну квартиру для ночівлі. Потім подружжя звернулися до ЦНАПу, де їм запропонували безкоштовне соціальне житло в одному з місць тимчасового проживання.
Родині виділили велику кімнату – на 8 місць. Але після першого зимування уп’ятьох були вимушені оселитися у маленькій кімнатці, оскільки попередня виявилася холодною: посирілі стіни покрилися пліснявою. Тому керівництво гуртожитку прийняло рішення про переселення родини. На декількох квадратних метрах люди горнуться один до одного до сих пір. У кімнатці поставили 4 пружинних ліжка, що залишилися ще від радянських часів. Через хронічне захворювання спини Оксана вирішила в теплу пору року спати на матраці на підлозі, щоб не загострювався біль.
Діти – головна цінність
В родині Діденко – четверо дітей та онук. Старший – 27-річний Кирило захищає нашу країну від агресора. Другий за старшинством син – 20-річний Микита зараз зі своєю коханою дівчиною живе за кордоном. Був вимушений покинути Україну через вади слуху та неможливість за цих причин пристосуватися до життя у гуртожитку. З матір’ю та батьком зараз живуть дві доньки – 14-річна Анна, 12-річна Марія та 6-річний онук Руслан. Хлопчик залишився в родині свого батька Кирила – старшого сина Оксани, коли той розлучився з дружиною. І жінка вважає його не за онука, за рідного молодшого сина.
До 2015 року Оксана працювала пакувальницею на соляній шахті. Формувала кілограмові упаковки всім відомої у нашій країні «Артемсолі». Згодом разом з чоловіком активно включилася у домашнє господарство: розводили велику рогату худобу та обробляли землю. Утримували корів, свиней. Продавали молоко, сир, сметану, м’ясо. Працювати доводилося важко. «День починався о 4-5 ранку та закінчувався десь близько години ночі», – пригадує Оксана. Натомість завдяки сумлінній праці, родина була забезпечена. Діти мали все, що потрібно. «Ми з чоловіком завжди намагалися давати їм найкраще, щоб вони не мали потреб», – відзначає Оксана.
Потреба у заробітку
Чоловік Оксани – пенсіонер. Професійне життя присвятив роботі пожежним. Зараз має проблеми зі здоров’ям: серцево-судинні захворювання заважають повноцінному життю. Тому Оксана буквально через місяць по приїзду до Кам’янського знайшла роботу. Працювала підсобною робітницею, згодом перейшла двірником. У цьому році через об’єктивні обставини жінка звільнилася.
Родина залишилася без додатково джерела доходу. Звісно, що державні виплати, що отримують чоловік та діти не здатні покрити потреби немаленької родини. Тому жінка продовжувала шукати роботу. Вона була згодна навіть на важку працю. Але через наявність 3 групи інвалідності знайти роботу з гідною оплатою праці Оксані нелегко. Майже пів року на обліку у Центрі зайнятості також не втішили результатом.
Про напрямок допомоги «Гроші за роботу» жінка дізналася від нашої кейсменеджерки п. Світлани Гуляєвої. Фахівчиня взяла родину Оксани під свій супровід. Надала їм продуктову та гігієнічну допомогу. Дізнавшись більше про родину, запропонувала жінці тимчасове працевлаштування.
Оксана зраділа цій пропозиції і одразу погодилася. «Копійка зайвою не буває, адже нам треба забезпечувати трьох дітей», – зауважує бенефіціарка.
Тимчасова робота
Вже майже місяць Оксана виконує суспільно-корисні роботи на території Музею історії м. Кам’янського. Приходить о 8 ранку і декілька годин вичищає та вигрібає захаращену ділянку за будівлею Музею. Виносити сміття їй з напарницею допомагають чоловіки, що також працевлаштовані за цією програмою.
«Тут ще донедавна земля бур’яном по пояс була вкрита», – розмахом руки вказує бенефіціарка на вражаючу за площею територію. – А ще викорчовували каміння з землі, які тут були зариті».
Але Оксана не вважає цю роботою виснажливою, адже вдома вона працювала значно важче. «Добре, що тут немає сильного навантаження і вже після обіду я вільна», – наголошує бенефіціарка.
Плани на майбутнє
Діти подружжя дуже хочуть додому, хоч і розуміють, що внаслідок військових дій навряд чи повернуться найближчим часом. І чи повернуться взагалі? Але сподіваються, що батьки зрештою придбають власний будинок чи квартиру, де буде затишно і просторо, як удома.
Після двох років проживання у Кам’янському Оксана ділиться, що місто їм дуже подобається, але екологічна ситуація негативно позначається на здоров’ї.
«Хочемо своє житло, ми до такого життя звикли», – ділиться Оксана своєю мрією на майбутнє. Про те, щоб заводити корів та свиней, засаджувати город мова вже не йде, адже через війну погіршилося здоров’я у чоловіка, та й у Оксани загострилися хронічні хвороби.
Але люди вірять, що з часом у них все вийде.
Проєкт «Багатосекторна допомога постраждалим від війни в Україні» реалізовано Caritas Ukraine та Карітас Кам’янське.
Ця допомога стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу.