Історія багатодітної мами, яка залишила дім заради безпеки дітей і знайшла підтримку там, де вже майже перестала її чекати.
Пані Лідія виховує трьох дітей: старшому сину 12 років, середньому – 8, а найменшій донечці Мілані лише 11 місяців. Чотири місяці тому родина переїхала до Жовтих Вод із міста Лозова Харківської області. Їхній дім не був зруйнований. Але жити там ставало дедалі важче.
«Перед тим, як я з дітьми виїхала, було особливо страшно. Ми жили на п’ятому поверсі, і під час тривог та вибухів спускалися на перший поверх. Ночами було дуже страшно. Найбільше боявся старший син», – згадує пані Лідія.
Рішення про переїзд далося непросто. Родина лише нещодавно придбала власну квартиру, облаштовувала побут і будувала плани на майбутнє. «Я не хотіла нікуди їхати. Ми тільки купили квартиру. Довелося все залишити й виїхати. Така наша історія…»
Переїзд до незнайомого міста став новим випробуванням. Особливо для мами трьох дітей, на плечі якої лягла відповідальність за родину, поки чоловік не має можливості постійно бути поруч. «Мені дуже важко звикати до нового. Їхати в чуже місто, де ти нічого не знаєш, де ніколи не був, і робити це не самій, а з трьома дітьми – дуже складно». Перші місяці в новому місці були непростими.
«Коли я зайшла в цю квартиру, мені не подобалося нічого. Я хотіла повернутися додому. Рахувала дні до того моменту, коли зможу хоча б ненадовго побачити рідний дім». Та поступово життя почало змінюватися. Середній син знайшов друзів і записався на футбол. «Він живе футболом. Приходить зі школи, бере м’яч і може грати до вечора. Зима для нього була важкою, бо без поля він просто не може».
Старший син адаптувався повільніше, але став справжнім помічником для мами. «Він мені дуже допомагає. Після операції мені було важко, а він і візочок носив, і з сестричкою допомагав. Вона його дуже любить».
Разом із переїздом родині довелося починати побут майже з нуля. «Ми привезли тільки те, що змогли завантажити в машину. Ліжко, дитячі речі, посуд – усе доводилося поступово купувати заново».
Фінансово було важко. Саме тоді пані Лідія почала шукати будь-які можливості підтримки. «Я телефонувала всюди, де тільки могла. Нам часто відмовляли. Потім знайшла номер Гарячої лінії “Карітасу Кам’янське”. Чесно кажучи, я не думала, що мені допоможуть». Спочатку родина отримала підгузки для найменшої донечки. Саме тоді пані Лідія познайомилася з кризовою консультанткою Яною.
Під час спілкування фахівчиня детально розпитала про умови проживання та потреби родини. З’ясувалося, що хлопці не мають повноцінних спальних місць, а для навчання бракує столу. Говорити про власні труднощі пані Лідії було непросто. «Я не думала, що це реально. Не розраховувала на таку допомогу».
Кризова консультантка Яна пригадує, що відверта розмова склалася не одразу: «Я бачила, що пані Лідії потрібен час. Тому ми поверталися до розмови про потреби родини поступово». Після оцінки ситуації було залучено компонент Гроші на захист, завдяки якому родина отримала можливість придбати найнеобхідніше.
«Одразу замовили двоярусне ліжко, яке так хотіли діти, два матраци та навчальний стіл. А на кошти, що залишилися, купили їм одяг. Хлопці були такі щасливі!»
Для пані Лідії ця допомога стала чимось значно більшим, ніж матеріальна підтримка. «Це не тільки про гроші. Приємно знати, що нас не залишають самих у таких обставинах. Це безцінна допомога. Ми дуже вдячні».
Сьогодні родина вже потроху облаштовує життя у новому місті. Знайомі вулиці ще далеко, але страх більше не керує їхнім щоденням. «Бувало, опускалися руки. Лежиш і плачеш. А вранці встаєш з новими силами і йдеш далі. Бо не можна по-іншому. Треба жити сьогодні, бо не знаєш, що буде завтра».
Найбільша мрія залишається незмінною. «Мріємо про закінчення війни, повернення додому і щоб родина була разом». А жінкам, які зараз проходять схожий шлях, вона хоче сказати лише одне: «Якщо стукати – вам відкриють. Не потрібно закриватися. Я знаю, як важко переїжджати й звикати до нового життя. Але потрібно триматися заради дітей».
І після всього пережитого вона впевнено говорить: «Я розумію, що правильно зробила, переїхавши. Бо діти почали жити, а не боятися».
Історія пані Лідії – це про силу мами, яка попри страх, втому і невизначеність щодня знаходить у собі сили рухатися вперед заради своїх дітей. А підтримка, надана вчасно, іноді означає значно більше, ніж речі. Вона повертає відчуття опори, віру в людей і впевненість, що ти не залишився наодинці зі своїми труднощами.
Проєкт реалізовується Карітас Україна завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки.
Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.
#DOS_CaritasUkraine
#ПідтримкаУрядуСША_КарітасУкраїна
Tags: