Історія подружжя, яке після багатьох років життя у рідному місті було змушене почати все спочатку.
Пан Анатолій та пані Ніна приїхали до Кам’янського з Краматорська Донецької області у березні цього року. У рідному місті залишилося все, що було частиною їхнього життя: дім, звичні маршрути, друзі, сусіди та спогади, які збиралися десятиліттями.
«Ми не збиралися виїжджати, якщо чесно. До останнього надіялися, що все налагодиться», – згадує пані Ніна. Але з часом залишатися вдома ставало дедалі важче. «У 2022 році обстріли були набагато інтенсивнішими, ракети прилітали майже щодня. «Я вночі прокидався і думав: якщо прокинувся – значить сьогодні ще живий», – говорить пан Анатолій.
Згодом ситуація стала настільки небезпечною, що чекати більше не було сил. «Нерви вже просто почали не витримувати. Я зрозуміла, що поки ми ще маємо можливість виїхати, поки дорога не прострілюється, треба їхати», – розповідає пані Ніна.
На збори пішов лише тиждень, але найскладніше було не скласти речі у сумки… «Дуже важко було емоційно. Виїжджати з власного дому, залишати все… Ми все життя вкладали в цей будинок». Після переїзду пані Ніна ще довго переживала все, що довелося залишити позаду. «Дружина тиждень проплакала. Та й зараз ще важко…», – говорить пан Анатолій.
Попри пережите, подружжя поступово почало відкривати для себе нове місто. Пан Анатолій привіз із собою велосипед і тепер досліджує Кам’янське, а разом вони щодня виходять на прогулянки. «Ми вже і тут звикаємо, познайомилися із сусідами. Ходимо у парк, до фонтанів, фотографуємося і відправляємо фото нашим друзям, які залишилися вдома», – посміхається пані Ніна.
Переїжджаючи до нового міста, подружжя знало, що починати все спочатку буде непросто, особливо коли єдиним доходом залишаються пенсійні виплати. «Ми розуміли, що нам буде складно. Якби розраховували тільки на власні сили, то пенсія чоловіка пішла б на оплату житла, а на те, що залишилося, прожити майже неможливо».
Саме тоді родина дізналася про можливість отримати допомогу від «Карітасу Кам’янське» за напрямом у підтримці на сплату оренди житла для нещодавно переміщених осіб. «Якщо чесно, ми навіть не сподівалися».
Завдяки підтримці фонду подружжя отримало допомогу зі сплатою оренди житла на пів року. «Зараз ми відчуваємо полегшення. Набагато легше. Тепер ми можемо трохи пожити, а не виживати», – говорить пан Анатолій. «Є відчуття стабільності. Є впевненість, що завтра буде чим заплатити за житло», – додає пані Ніна.
Сьогодні найбільше їх підтримує надія. «Дуже важко покидати місто, в якому ти народився і прожив усе життя. Мені 70 років, чоловіку 75… Нікому не побажаю бути переселенцем».
Коли говорять про майбутнє, відповідь у них одна на двох: «Додому повернутися. Скільки наших друзів роз’їхалося по різних куточках країни і не тільки… і всі хочуть додому».
Для пані Ніни дім – це значно більше, ніж місце проживання: «Це все моє життя. Це не тільки дах і стіни. Це земля. Це моя родина».