Image

«Якби могла, взяла б свою хату в оберемок». Як родина з прифронтового села починає життя заново

0 Comments

Стеля сипалася на підлогу, десятирічний Тимофій тремтів від страху, а Ольга прикривала його собою і просила молитися разом. Тієї ночі жінка вперше думала не про дім, який так боялася залишити, а про життя сина.

Майже три роки родина залишалася у селі Барвінівка Запорізької області неподалік від лінії фронту. Ольга звикла до вибухів і заграви над селом, бо не уявляла, як покине власну хату, облаштовану під потреби Тимофія, який користується кріслом колісним.

Після особливо сильного обстрілу родина мала лише три дні на збори. Усе, що вдалося забрати, вмістили в одну машину й евакуювалися на Дніпропетровщину. Житло їм надали військові, яких сама Ольга протягом трьох років прихищала у рідному селі. А фахівці Карітасу, які підтримували родину у Запорізькій області, подбали, щоб після переїзду вона не залишилася без уваги на новому місці.

За три роки я звикла до вибухів

На початку повномасштабного вторгнення люди масово виїжджали із села. Чоловіки відправляли дружин і дітей на захід України, щоб уберегти їх. Мій чоловік також пропонував, щоб ми поїхали у безпечніше місце, а він залишився вдома. Проте я не хотіла розділяти родину. Одразу сказала: якщо їдемо, то лише всі разом.

Дехто із сусідів виїжджав, витрачав великі гроші на оренду, а за місяць повертався. Я також не знала, куди їхати, за що там жити і кому ми будемо потрібні.

Спочатку вибухи лякали. Потім я поступово до них звикла. Вікна могли тремтіти кожні пів години, а я вже майже не реагувала. Пам’ятаю, як виходила ввечері надвір і бачила заграву та дим у небі. З часом навіть це стало частиною звичного життя.

Я бачила, що відбувається із сусідніми селами, але все одно сподівалася: можливо, нас омине.

До того ж наша хата була облаштована під потреби Тимофія. Ми роками вкладали в неї кошти, які отримували за земельний пай: одного року ремонтували дах, наступного робили щось інше.

Удома син знав кожен куточок і міг трохи пересуватися самостійно. Ми встановили шведську стінку й постійно займалися з ним. Навіть короткі поїздки були для Тимофія некомфортними, а залишити знайомий простір назавжди здавалося майже неможливим.

Я завжди говорила, що він схожий на крота у своїй нірці. Ми з ним у цьому дуже подібні. Моя хата також була моєю фортецею. Якби можна було, я взяла б її в оберемок і перенесла хоч на Північний полюс. Тільки б вона залишилася нашою.

До нашого села вже майже ніхто не наважувався їхати

До села приїздили лікарі із Запоріжжя, оглядали людей і безоплатно надавали ліки. Благодійні організації привозили продукти та необхідні речі.

Нашу родину підтримував Карітас Запоріжжя. Фахівці привозили продукти, засоби гігієни й підгузки для Тимофія. Самостійно покрити всі потреби родини ми не могли: працював чоловік, але його зарплата була невеликою, мали також соціальні виплати на сина та мамину пенсію, більша частина якої йшла на ліки.

Із погіршенням безпекової ситуації виїзди до села ставали дедалі рідшими. На початку жовтня представники Карітасу Запоріжжя привезли допомогу й попередили, що через небезпеку більше не зможуть приїжджати.

Інша організація раніше видавала одну коробку продуктів на родину, а під час останнього приїзду привезла по коробці для кожного. Я зрозуміла: це запас на час, коли до нас уже ніхто не зможе дістатися.

Спочатку ми забрали до себе мою маму Любов, бо її село почали обстрілювати раніше. А приблизно через два тижні виїжджати довелося вже всім нам.

Коли я прикрила собою сина, у мені щось перемкнулося

За три дні до евакуації наше село пережило особливо сильний обстріл. Були загиблі й поранені, пошкоджені будинки. Через одну хату від нашої вже був зруйнований будинок.

Того вечора ми всі перебували у вітальні. Це була єдина кімната, яку з різних боків захищали стіни. Під час обстрілу зі стелі почало сипатися, Тимофія сильно трусило від страху. Я лягла поруч і майже накрила його собою.

Самій було страшно, але я розуміла, що насамперед я мама. Не хотіла, щоб син побачив мій страх, тому сказала: «Давай будемо молитися».

Тієї ночі в мені ніби щось перемкнулося. До цього я боялася втратити хату, а тоді по-справжньому злякалася за життя дитини.

Наступного ранку ми почали шукати в соціальних мережах людей, які могли б нас евакуювати. Через небезпеку водії вже відмовлялися заїжджати до села. Ледве знайшли одну машину, яка погодилася приїхати.

На збори мали три дні. Усе життя потрібно було вмістити в один автомобіль, тому більшість речей залишилася вдома.

«У мене все залишилося там. Воно ж роками наживалося», – тихо додає мама Ольги, пані Любов.

До Дніпропетровщини родина приїхала 29 листопада. Менше ніж за місяць після їхнього виїзду рідне село було майже повністю зруйноване.

Тепер людям, які залишаються під постійними обстрілами, я сказала б: хата не варта життя. Я сама трималася до останнього, бо розумію, як важко покинути все нажите й поїхати туди, де тебе ніхто не чекає. Але життя одне.

Колись ми прихистили військових, а згодом вони прихистили нас

Після рішення евакуюватися потрібно було терміново знайти місце для всієї родини. Купити будинок ми не могли, а не кожне орендоване житло нам підходило.

Тимофій користується кріслом колісним. Моя мама має інвалідність через ампутацію руки, а через вік їй також складно пересуватися. Якщо розглядати квартиру, потрібен перший або другий поверх і доступний вхід.

Деякі власники не хотіли поселяти ВПО, бо раніше мали негативний досвід з орендарями, які пошкодили їхнє майно. Через вчинки окремих людей вони не довіряли й іншим переселенцям. А нам було складно переконати незнайомих людей, що ми відповідально ставитимемося до їхнього дому.

Допомога прийшла від тих, кого раніше прихистили ми самі. У нашому селі поруч стояла хата свекрухи, були й інші вільні будинки. Ми поселили там військових, яким було потрібне місце для ночівлі. Більшість хлопців виявилися із Жовтих Вод. Вони прожили поряд із нами близько трьох років, і ми дуже здружилися.

Коли вже нашій родині довелося рятуватися, ці військові надали нам власне житло у селі Весела Іванівка Жовтоводської громади.

Спочатку ми прихистили їх, а потім вони прихистили нас.

У рідній хаті Тимофій знав кожен поріг

Коли ми приїхали до Веселої Іванівки, навколо будинку були хащі. Усе розчистили, викосили та почали потроху облаштовувати. Спочатку не працювала вода, у хаті було холодно, бракувало звичних побутових умов. Водопостачання чоловік відновив уже згодом.

Перші три місяці я ходила по чужій хаті й плакала. Удома все вже було облаштовано, а тут доводилося починати спочатку.

Особливо важко переїзд дався Тимофію. У рідному будинку він знав кожен поріг і кожну опору, а тут не міг упевнено пересуватися незнайомим простором. Для шведської стінки, на якій ми займалися, у новому будинку також немає місця.

Зараз син пересувається менше, ніж удома. Для нього втрата пристосованого житла означала не лише зміну адреси, а й втрату частини самостійності.

Мама також досі переживає втрату. У рідному селі залишилися дім, знайомі місця та могили близьких. Повертатися нам уже майже немає куди.

Після відмов я вже не чекала, що хтось зателефонує

На новому місці ми намагалися знайти підтримку самостійно. Найважливішою постійною потребою залишалися підгузки для Тимофія.

Ми зверталися до місцевих установ і пояснювали, що у родині двоє людей з інвалідністю. Проте нас скеровували з одного місця до іншого, а зрештою відповіли, що відповідного фінансування немає.

Коли постійно чуєш відмови, опускаються руки. Більше не хочеться стукати у двері та вкотре розповідати, через що пройшла твоя родина.

Тому дзвінок кризової консультантки Яни з Карітасу Кам’янське став для мене несподіванкою. Сама я не телефонувала на Гарячу лінію і не залишала заявки.

Після нашої евакуації фахівці Карітасу Запоріжжя зателефонували й запитали, де ми перебуваємо та чи дісталися безпечнішого місця. Дізнавшись про переїзд, вони самостійно передали інформацію про нашу ситуацію колегам на Дніпропетровщині.

Так потреба родини не загубилася після зміни області, а нам не довелося знову починати пошуки підтримки від початку.

Яна вислухала мене й оцінила актуальні потреби родини. У межах проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» від Карітасу Кам’янське ми отримали підгузки для Тимофія, засоби гігієни, а також розмальовки й інші матеріали для розвитку сина.

Важливими були не лише самі речі, а й те, що про нашу родину не забули після переїзду.

Якби зустріла односельців, пішла б їх обіймати

Ми вже трохи звиклися на новому місці, хоча я не можу сказати, що повністю адаптувалися. Старша донька навчається і живе у Жовтих Водах. Поряд зі мною чоловік, Тимофій і мама. Саме родина допомагає триматися.

Я часто думаю про односельців. Раніше ми могли майже не спілкуватися, а тепер, якби побачила когось із них, одразу пішла б обіймати. Усі роз’їхалися Україною та за кордон, і невідомо, чи перетнуться наші дороги знову.

Після евакуації наше життя не стало простим. Але колись ми прихистили військових, а потім вони прихистили нас. Фахівці Карітасу також не забули про нашу родину після переїзду.

Світ насправді тісний. Тому навіть у найважчі часи потрібно залишатися людиною і вірити, що ти не залишишся сам.

Розмовляла Ольга Конопка

Проєкт реалізовується Карітас Україна завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки.

Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.

Categories: новини