Пані Любов говорить це наприкінці нашої розмови. За останні одинадцять років їй неодноразово доводилося залишати дім, повертатися, знову збирати речі й починати все спочатку.
До війни вона жила у селі Тоненьке, яке за 14 кілометрів від Донецького аеропорту та приблизно за 10 кілометрів від Авдіївки. Працювала у Донецьку, в Будинку культури «Юність».
«Коли почалися перші події 2014 року, у нас було гучно. Я вже на роботу не могла і не мала можливості їздити, тому що через Піски ми їздили у Донецьк. У 2015 році ситуація стала геть небезпечною. Донька моя спочатку виїхала до свекрухи в Мирноград, він тоді ще називався Димитров. Ну, а я сиділа скільки могла. А що то сидіти? Життя важливіше! І тим паче, що там дочка і онуки».
Так у 2015 році вона теж переїхала до Мирнограда. Колишня свекруха прихистила родину, а згодом вони почали орендувати житло. Разом із собою жінка забрала і власну маму, якої не стало у 2018 році.
Життя довелося перебудовувати. Колись вона працювала у Будинку культури, а в Мирнограді, щоб допрацювати до пенсії, влаштувалася технічною працівницею на збагачувальну фабрику.
«Так смішно: я як комусь кажу «технічний працівник», хтось може подумати, що це інженер. А це звичайна прибиральниця. Але я цього не соромлюсь. Так умови змусили».
Коли ситуація трохи стихала, вона їздила назад у Тоненьке. Там залишався її двоповерховий будинок і 25 соток землі.
«Звикла працювати. Трошки попрацюю, щось привезу – якісь овочі, якісь ягоди – сюди, у Мирноград. Щось зайве можна було продати, щоб купити інше за виручені кошти. Ну отак ото ми жили».
На початку 2022 року життя родини знову змінилося. Спочатку захворіла свекруха, а згодом і сама героїня. Обидві потрапили до лікарні з COVID-19. Для неї хвороба виявилася особливо тяжкою.
«У мене було 70% ураження легень. 45 днів я лежала, не ходила, ноги віднялись… Дитина моя робила все можливе. Що можна було продати – шубку, про яку мріяла, прикраси… Мені кров треба було вливати, навіть військові здавали кров для мене. Я була ніяка».
Вона згадує, що тоді майже не мала сил боротися. Але думала про доньку та двох онуків.
«Я молилася. Молилася і просила, що я ще маю дитині своїй допомогти, як вона мене так рятує. Внуки в мене погодки, дочка на той час уже була розлучена. Я їй потрібна була. Випросила в Бога, мабуть, що я одужала».
14 лютого 2022 року її виписали з лікарні. Самостійно ходити вона ще не могла й пересувалася за допомогою ходунків. За десять днів почалося повномасштабне вторгнення. «І я прошу: «Дитино, виїжджай!» А дитина сказала: «Куди я вас лишу?! Бабку і тебе я не залишу».
Поступово жінка знову почала ходити. Але навколо ставало дедалі гучніше. «Бомби, ракети, дрони – все літало».
Зрештою донька переконала маму виїхати хоча б із онуками. Вони поїхали на Івано-Франківщину. Сама донька залишилася через роботу, а свекруха від евакуації відмовилася. За два місяці жінка повернулася.
«Воно ніби натишилось. Ситуація була така, що з нею можна було миритися. Але психологічно надзвичайно важко і дітям, і мені».
Так вони прожили ще майже два роки. До 8 березня 2024-го. «Я тоді вже остаточно приймаю рішення. Кажу, що я більше не можу. І бачу, що онуки так само не можуть». На той момент наслідки тривалого життя у стресі вже особливо позначалися на онучці.
У березні 2024 року пані Любов знову виїхала, але цього разу разом із літньою свекрухою та онучкою на Хмельниччину. П’ять місяців вони прожили там. Потім переїхали до Київської області. Донька тим часом також залишила Донеччину та разом із сином оселилася у Кам’янському.
За цей час героїні зі свекрухою довелося переїжджати не один раз. «Багато місць проживання ми змінили. Тільки трохи вилюдниш квартирку, приведеш до ладу, то господарі ціну піднімають, або продають – і ти вимушений знову шукати собі якийсь прихисток».
Кожен такий переїзд був складним ще й тому, що поруч із нею людина, якій у листопаді виповниться 88 років. «Мені елементарно свекруху навчити орієнтуватися в просторі, навіть у той самий туалет… Вона похилого віку. І це чужа мама, але я не можу її кинути».
Про їхні стосунки вона говорить просто: «По-другому вже не буде. Ми будемо з нею до кінця».
У середині липня 2026 року вони знову зібрали речі. У Київській області погіршилася безпекова ситуація, а разом із постійним стресом почало погіршуватися і здоров’я свекрухи.
«Біля нас склади горіли, уламки летіли. Небезпека була поряд. Це все нерви, це все стрес, це все здоров’я. Бабуся стала такою, що я почала викликати швидку одну за одною».
Донька покликала їх до Кам’янського (ближче до себе). Тут вона знайшла для мами та бабусі житло. Але після чергового переїзду потрібно було одразу оплатити перший і останній місяці оренди та знову облаштовувати побут.
«У нове житло треба нові речі. Ми ж виїжджали з сумками, а що ти у цю сумку покладеш?!»
Уже в Кам’янському пані Любов познайомилася з місцевою мешканкою, якій розповіла звідки приїхала. Та порадила звернутися до Карітасу Кам’янське.
«Я зателефонувала на Гарячу лінію і мене запросили, зареєстрували на грошову допомогу для новоприбулих і десь до двох тижнів я отримала кошти».
В межах напряму UCT проєкту «Багатогалузева допомога постраждалим від війни в Україні» жінка отримала підтримку для нещодавно переміщених осіб. Кошти спрямувала на те, що було необхідним родині після чергового переїзду: «На оренду і на побутові речі, бо у нове житло треба нові речі».
Після декількох років, які пройши у переїздахорендованих квартир і необхідності щоразу облаштовувати нове місце ця допомога дала їй можливість самостійно закрити ті потреби, які на той момент були нагальнішими.
Під час реєстрації фахівці також запропонували їй звернутися до кейс-менеджерки.
«Фахівчиня Світлана – дуже добра пані. Я надзвичайно рада, що мене скерували».
Але коли вона розповідає про перші тижні у Кам’янському, говорить не тільки про матеріальне: «Навіть якби, може, і не було оцієї фінансової виплати, а сама отака душевність, людяність, щирість, яку я відчула, тут коштує багато…»
Починати спочатку їй не вперше. Але від цього, говорить вона, не стає легше. «Складно будувати і починати кожен раз. І попереду просто невідомість. І тут невідомо, що буде в цьому місті. Але ми тут».
Після всього пережитого змінилося і її ставлення до речей, які колись здавалися важливими.
«Я все життя відкладала на потім. За все життя на морі була два рази (у 1991 і 2011 роках). І що відкладали, все що збирали – все марно було. Матеріальне тепер не таке цінне».
Це одна з тих частин розмови, де вона вже не стримує сліз. А потім додає: «Але, з другого боку, як ти не маєш матеріальних тих благ… А пенсія п’ять тисяч… Як жити?»
Коли питаю, що після стількох переїздів дає сили знову облаштовувати життя, вона майже не замислюється.
«Віра допомагає. Я стала все частіше звертатись до Бога. Є сила, яка надихає мене продовжувати оце життя».
Колись її заповітним бажанням було, здавалось, щось нездійснене. «Моя мрія була подорожувати. І з цими жахіттями мене носило по всій Україні».
Зараз вона знову ближче до дому, хоча повернутися до нього поки не може. Та надії на це не залишає.
«Все в Божих руках, я вірю. Якби тільки мир настав. На пісках відбудовували, то чому на руїнах не можна?! Віра мене не покидає. Якби покинула віра, то я, мабуть, уже залишилася б там – у ковідному інфекційному відділенні».
Сьогодні вона живе у Кам’янському неподалік від доньки. Поруч із нею 88-річна колишня свекруха, яку вона одинадцять років тому не назвала б родичкою, а тепер просто не уявляє, як могла б залишити.
Попереду все ще багато невідомого. Але після чергового переїзду жінка сама визначила, на що спрямувати отриману підтримку, а зараз облаштовує новий побут і залишається поруч із родиною.
А людям, які досі відкладають евакуацію, вона хотіла б сказати те, до чого сама йшла роками:
«Життя – понад усе. Немає нічого ціннішого за нього. І тим більше, коли є люди поряд, яких ти любиш. Зараз нелегко, але я маю моменти чимось тішитися. А там немає такої можливості. Там тільки один страх і біль. Ні. Я не готова на таке».
І після короткої паузи додає: «Це дуже страшно. Я не знаю, чому на наше покоління випало саме таке пережити. Але український народ вольовий, сильний. Думаю, що з підтримкою ми мусимо витримати».
Розмовляла Ольга Конопка
Проєкт реалізовується Карітас Україна завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки.
Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.
Tags: