Пані Ірина переїхала до Кам’янського з Донеччини разом із 87-річною мамою. Позаду залишився дім, зруйноване майно, роки життя та звичний світ. Попереду – нове місто, догляд за літньою матір’ю та спроби почати все спочатку. Але найважчим виявився не сам переїзд.
До повномасштабної війни пані Ірина жила у Покровському районі Донецької області. Разом із чоловіком вони тримали власний магазин, розвивали справу, облаштовували будинок і будували плани на майбутнє.
«Поки відбудували будинок, поки обставили його, навели затишок… Здавалося, що життя нарешті стало таким, як хотілося», – згадує жінка.
Та війна змінила все. Спочатку довелося закрити бізнес, потім залишитися без роботи. Згодом стало зрозуміло, що залишатися вдома небезпечно. «Я думала, що ми повернемося. Що все минеться, наші виженуть ворога і ми знову будемо вдома. Але цього не сталося».
Найважчим рішенням став не власний переїзд, а необхідність переконати маму залишити рідний дім. «Вона категорично не хотіла їхати. Казала: «Я залишуся вдома». Довелося дуже довго вмовляти. А після переїзду вона ще пів року плакала і просилася назад».
У той період усі сили пані Ірини були зосереджені на мамі. Треба було підтримати її, допомогти адаптуватися до нового місця, облаштувати побут. Власні переживання ніби відійшли на другий план.
«Ви праві, я повністю сфокусувалася на мамі. Вона потребувала багато уваги, а я намагалася бути поруч і допомагати». Водночас доводилося шукати роботу, звикати до нового міста та вчитися жити в нових обставинах.
Пані Ірина зізнається, що найбільше виснажувало навіть не побутове облаштування, а необхідність постійно нагадувати собі, що життя триває і його потрібно будувати наново, навіть коли всередині ще живе надія повернутися додому.
Іноді адаптація виявлялася складнішою, ніж здавалося. «Бувало, що могли сказати: «Понаїхали переселенці», «Ми вас тут не чекали». Такі речі дуже ранять. Тому що ти і так втратив дім, звичне життя, а тут ще маєш доводити, що теж маєш право бути тут».
Пані Ірина намагалася триматися. «Я старалася не показувати, що відбувається всередині. Але це все одно виходило назовні – сльозами, образою, іноді навіть криком. А мені хотілося внутрішнього спокою. Хотілося не зриватися на людей, які не винні в тому, що коїться в моїй душі».
Черговим випробуванням стала травма матері. Напередодні Нового року жінка впала і зламала шийку стегна. 87-річна мама стала лежачою та потребувала постійного догляду.
Саме тоді пані Ірина почала звертатися до благодійних організацій у пошуках засобів гігієни для мами. Просити допомоги було непросто. «Ми з чоловіком усе життя звикли розраховувати на власні сили. Тому ходити й просити було дуже важко морально», – пригадує жінка.
Так вона потрапила до «Карітасу Кам’янське». «Мені допомогли з необхідними засобами для мами і розповіли, що можна також отримати психологічну підтримку. Я погодилася одразу». Так розпочалося знайомство з психологинею Мариною Клименко, яке згодом стало важливою частиною її шляху до внутрішньої рівноваги.
Під час консультацій жінка відчула, що не лише проговорює свої переживання, а й поступово знаходить відповіді на питання, які довго залишалися без вирішення. «Я не просто розповідала про свої переживання. Ми разом шукали відповіді. Я приходила додому – і ще продовжувала думати над тим, про що ми говорили. Виконувала домашні завдання, малювала, ставила собі запитання. І поступово знаходила відповіді. Після розмов із Мариною ставало легше. Я почала розуміти, що звертатися по допомогу в складний період – це нормально».
Поступово під час розмов і вправ з’явилося усвідомлення, яке пані Ірина називає одним із найважливіших у своєму житті: «Марина допомогла мені зрозуміти, що найцінніше – це я сама. Допомагати людям добре. Піклуватися про близьких добре. Але не можна забувати про себе». Для пані Ірини це стало справжнім відкриттям. «Я така людина, що люблю розчинятися в інших. Допомагати, переживати, жити їхніми проблемами. А про себе забуваю».
Саме тоді почалися внутрішні зміни. «Я стала вибудовувати особисті кордони. Не різко, не через конфлікти. Просто почала говорити: «Є не тільки ви. Є ще й я». Можливо, цьому потрібно було навчитися набагато раніше. Але я думаю, що ніколи не пізно. Життя триває далі. Раніше я цього не робила».
Зміни помітили навіть оточуючі. «Коли перестаєш чекати від людей певної реакції у відповідь, стає легше. Допомогла – і добре. Але при цьому вже не дозволяєш ображати себе. Якщо щось не подобається, я тепер можу про це сказати».
А ще вона навчилася цінувати звичайні моменти. «От я зараз сиджу, спілкуюся з вами. У мене є дах над головою, поруч мама, працює телефонний зв’язок. І все добре. Треба вчитися жити саме в цьому моменті. Це і є найцінніше».
Людям, які сьогодні переживають схожий стан безнадії, пані Ірина радить не залишатися зі своїм болем наодинці. «Не треба боятися просити допомоги. Не треба закриватися в собі. Якщо вам погано – треба чесно це визнати і щось із цим робити. Самостійно або за допомогою спеціалістів. Підтримка обов’язково знайдеться».
Сьогодні вона вже будує плани на майбутнє, доглядає маму, облаштовує новий дім і вчиться жити не лише для інших, а й для себе. І, можливо, найголовніше усвідомлення, до якого вона прийшла за цей час, звучить дуже просто: «Я теж важлива».
Проєкт реалізовується Карітас Україна завдяки щедрій підтримці американського народу через Уряд Сполучених Штатів Америки.
Зміст публікації є виключно відповідальністю Карітасу України та не обов’язково відображає позицію Уряду Сполучених Штатів.
Розмовляла Ольга Конопка
Tags: